Благословляла мати сина,

А синові сімнадцять літ…

Іти у бій за Батьківщину –

Був материнський заповіт.

Сховала сльози на прощання,

Щоб не пекли його вони.

І син пішов… лише чекання,

Лишив свої хлопчачі сни,

Минули бурі стоголосі

Є і медалі. Й ордени…

А рана та ще ниє й досі

Далеким стогоном війни.

Ні незабути днів огненних.

Що злиті в Перемоги День

Висот немає безіменних

Немає солдатів без імен.

Одержала звістку матуся

Що син її впав за Дністром.

Поїхала мати до сина

В далекі світи із села

І білу пшеничну хлібину,

І шитий рушник привезла,

Спинилась вона над водою,

На скелі Дністровій крутій,

Могила його під горою

І писаний камінь на ній

Заплакала: «Сину, мій сину,

Як довго до тебе я йшла…»

Могилу, неначе дитину

Руками вона обняла.

А річка шуміла невпинно,

І тихо шуміла трава,

І тільки червона калина

Тремтіла, неначе дива.

А мати стоїть на колінах,

І пальці торкають граніт,

 І поруч моя Україна

В скорботі із нею стоїть.