.Гуйван

Монолог душі

Розквітли луки попід гаєм,

І серцю хочеться краси.

Прийшла пора,яку кохаєм,

Й принесла свіжої роси.

В ній вітерець скупає трави,

І в день цей літній розцвітуть

Піони, як розкішні пави.

В ній пісню сонця й літа чуть.

І в небі синьому ширяє,

 На землю дивлячись, орел

І чую я, як десь лунає

В зеленім гаї дзвін джерел.

І все сіяє, все цвіте

Навкруг живильною красою.

І небо вічно молоде

Дерева огорта імлою.

Я помічаю за собою,

Що запах трав мене п’янить,

Цією ранньою порою,

Коли усе уже не спить.

Коли не спить,а оживає,

Коли туман у вись летить,

Я хочу дуже та не знаю,

Як зупинити оцю мить,

Щоб вся ця казка залишилась

В моєму серці назавжди.

Хоч на хвилину щоб спинилась

Ріка ,що повная води.

Та ось затягне десь над гаєм

Спів туги й смутку соловей.

Мене тривога огортає,

Як бачу слід страшний людей:

Хтось на дорозі розбив склянку.

Я не пройдуся босоніж.

У  травах тих лежать бляшанки

І хтось залишив старий ніж.

І  целофан вчепивсь тернини,

Зав’яло листя на кущі.

Хіба у кожної людини

Немає совісті в душі?

Для нас це просто лиш сміття.

Його бездумно викидаєм,

Руйнуємо своє життя

І про природу забуваєм.

Хіба ми це не розумієм?

Хіба не шкода нам тварин?

Хіба по-іншому не вмієм?

Ми скільки знищили рослин…

Чому не можемо спинитись?

І один одному  у вічі подивитись.

Разом  подумаймо про це!

Як добре було б все ж пробігти

Босоніж в літній день ясний,

А потім на траву присісти

Й відчути  спокій неземний.

Відчути все: степи й ліси,

Відчути силу рік широких,

І холод ранньої роси,

І велич синіх гір високих.

Ми ж на подільській цій землі

І родимось, і виростаєм

Тож будьмо горді,що її

Ми рідним краєм називаєм!